Тарас Шевченко прожив рівно 47 років. Народився 9 березня 1814 р. і помер 10 березня 1861 р.
У холодний ранок, коли весна боролася із зимою, коли птахи поверталися із далеких теплих країв на Вкраїну, ховали земляки свого найбільшого поета в чужу землю, далеко над Невою на Смоленському кладовищі.
А ще раніше Тарас писав:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Україні поховають.
Він нарікав, що “чужі попи присиплять чужим піском його очі”, а в “Заповіті” говорив прямо, щоб поховали його на Вкраїні милій, на могилі, серед широкого степу.
Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно, – було чути,
Як реве ревучий!
Отож, виступаючи з промовою П. Куліш сказав: “Будь, Тарасе, певний, що ми Заповіт виконаємо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде так, як ти, святую правду глаголити, то лучче ми мовчатимемо”.
Дозвіл перевезти тіло Шевченка на Україну дано було в квітні.
58 днів прах поета пролежав на Смоленському кладовищі. Труну викопали із землі, вклали в іншу, свинцеву, а цю – в соснову домовину, оббиту по кутах залізом і в двох місцях стягнену залізними поясами. Поставили її на спеціальні дроги.
Виступив П. Куліш із словами: “Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Ні один предок твій не сходив з сього світу без останньої честі! Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо, не покритого червоною китайкою? Ще не переродились діти козацькі! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не занедбали”.
Із цими словами домовину покрили червоною китайкою.
Тужливий поїзд рушив через увесь Петербург до вокзалу залізниці: червона китайка давала людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю.
До Москви прах перевезли залізницею, труну поставили в Тихонівській церкві на Арбаті. Попрощатись із поетом приходили численні москвичі-вчені, письменники, актори, студенти.
Далі до Києва на тих самих дрогах труну везли поштовим трактом через Серпухов, Тулу, Орел. В Орлі проводжаючі випросили собі вінки, що лежали на труні, і один із них розділили між собою, а другий – взяли в гімназію. Це приклад того, як народ цінував нашого Кобзаря. Далі шлях пролягав через Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Козелець, Бровари.
Скрізь цю похоронну процесію зустрічали багатолюдні юрби народу. Потім прибули в Бровари, а потім у Микільську слобідку, де треба було чекати дозволу на в’їзд до Києва. Коли в місті стало відомо, що з Петербурга привезли прах Шевченка, назустріч за Дніпро поспішили численні шанувальники поета, особливо молодь – студенти й гімназисти.
Перед мостом коней розпрягли і студенти самі повезли дроги з труною.
Добившись дозволу, труну поставили в церкві Різдва на Подолі. Сюди прийшли тисячі киян, влаштувавши справжню політичну маніфестацію. Рідні і близькі поета сфотографувалися біля труни.
Тим часом стало питання: де саме ховати тлінні останки генія українського слова? Петербурзькі громадяни цього питання не вирішили, проте виразили думку щодо поховання в Києві. І потім на якому кладовищі?
Чи у Видубицькому монастирі, чи на “Аскольдовій могилі”, чи на Щековиці?
Але, у всякому разі, на горі побіля Дніпра. Варфоломій Шевченко тієї думки, що поховати на Шековиці, розпорядився викопати могилу. Але коли приїхав з труною Честахівський, то він сказав, що він був при останніх хвилинах життя Шевченка, і той сказав поховати його в Каневі.
Як виявилося пізніше, Честахівський не був в останні хвилини смерті Шевченка, але у своєму вірші “Заповіт” Шевченко висловив побажання поховати на горі біля Дніпра.
А на Чернечій горі біля Канева Варфоломій вже тоді довів до краю придбання землі для Тараса під хутір, куди він бажав перебратися навесні.
Таким чином, могила його на Чернечій горі повністю відповідала бажанню його посліднього поселення. І 19 травня о 4-тій годині дня труну на руках понесли з церкви до пароплава.
Генерал-губернатор заборонив виголошувати промови в церкві, тому їх виголошували по дорозі від церкви до місця стоянки пароплава.
Промовців було так багато, що доводилося спинятися з труною майже через кожні п’ять кроків. 20 травня о 7-й ранку пароплав “Кременчук” з прахом Шевченка відбув з Києва до Канева.
Тіло поета супроводжували його брати Микита і Йосип з дружинами та сестра Ярина, Варфоломій Шевченко з сім’єю, І. Сошенко і М. Чалий з дружинами, О. Лазоревський, Честаківський, В. Забіла, студенти Київського університету М.В. Лисенко, М. Старицький, Г. Рильський та ін. О 4-й годині дня пароплав прибув до Канева. Труну поставили в Успенському Соборі.
Київ, травень 1861 р.
21 травня відбулася багатолюдна панахида. Рідні поета, студенти Київського університету і селяни навколишніх сіл викопали могилу і змурували склеп. За відомостями поліції, що наглядала за похоронами на ньому брало участь близько 2000 чоловік і 22 травня о 7-й вечора Шевченка поховали на Чернечій горі (тепер Тарасова), поблизу Канева. Тут, на шпилі гори поховали навіки останки того Велетня, якого “за Україну замучено колись”.
Народ назвав Чернечу гору Таросовою. Могилу обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. У 1884 р. (через 23 роки) на пожертви народу було встановлено чавунний хрест. І вже в 1939 р. на могилі споруджений пам’ятник, автором якого є скульптор Манізер. Такий вигляд могила має і тепер: двоярусний насип заввишки 6,5 метрів, увінчений лабрадоровим постаментом, що сягає вгору на 7,5 м. На ньому височить 3,5 метрова бронзова постать Шевченка.
Кожен рік у день перепоховання до могили Кобзаря з різних куточків світу приїжджають рідні поета, працівники культури і просто жителі України, щоб засвідчити пам’ять про Батька України, пам’ять про Великого Кобзаря!
ЗАПОВІТ
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом.