Своїми спогадами про службу у третьому батальйоні 79- ОАМБР(окрема аеромобільна бригада) добровольчий батальйон «Фенікс» з бібліотекарем ВПУСу поділився сучасний український герой Сергій Бондаренко, родом з Кіровоградської області.
– Я вирішив, що маю захищати єдність і непорушність українських кордонів , але в нашому військкоматі мене не брали, бо я не служив в армії. Тоді я звернувся на гарячу лінію, телефони, якої транслював «5 канал». Мені спочатку передзвонили з Каховки, але я їм не підійшов, а потім зателефонували з Миколаєва і запропонували пройти тести, щоб служити у них. Службу проходив у 79-тій миколаївській окремій аеромобільній бригаді у добровольчому батальйоні “Фенікс”. На наших шевронах було вишито «Вогонь лютих сердець».
В листопаді 2014-го наш батальйон перекинули в зону проведення АТО. На передову в сектор “М” нас повів майор Сергій Почтаренко, який пройшов літню військову компанію командиром розвідки 79-ї бригади.
–Які завдання Вам доводилося виконувати?
-Ми виконували досить різні завдання: мали свій район відповідальності від Маріуполя до Волновахи, проводили патрулювання за певними маршрутами, приймали участь у бойових діях під Широкино. Я був кулеметником у роті вогневої підтримки.
-Ваше перше бойове хрещення?
-Рейд в курортне Широкине – перше бойове хрещення, мій перший бойовий досвід, запам’ятався на все життя. Нас не обстрілювали з градів, але міномети 120-ті, які заборонені мінськими домовленостями, вороги використовують інтенсивно. Саме селище воно нейтральне, за нього велися бої постійно. Обстрілювали, як з нашої сторони так і з сторонни сепаратистів.
-Чи відчували Ви страх?
-Звичайно, я відчував страх, але адреналін покрив просто все. І страх, і все інше. Забули просто за все. Там не тільки за себе боявся, а й за те що з тобою є бойові побратими, за яких ти відповідаєщ так само, як і вони за тебе.
Ми надавали вогневу підтримку бійцям Національної гвардії України, які вели бої в селищі Широкине. А міномет з ім’ям “Пижик” знищив не одну машину сепаратистів.
Волонтери подарували нам машини Mitsubishi L200 — пикап, на яких було встановлено крупнокаліберні кулемети. Це виглядало ефектно, але не ефективно, тому що авто не були броньованими, а за розмірами нагадувало гарну мішень. Але під час бойових виїздів наші командири завжди знаходилися на перших неброньованих авто, а не в БТРах, які їхали з десантниками і замикали колону. Всі розуміли, що вони ризикують життям більше ніж інші.
Десь близько 80% нашого батальну складали добровольці, інша частина це кадрові військовослужбовці. Але це не становило ніякої проблеми. Люди розуміли одне одного, хоча іноді доходило до суперечок, але спільна мета- знищити ворога, об’єднувала нас.
Війна- це не лише стрільба з автоматів та мінометів. Це й постійна робота з побудови нових укріплень та фортифікаційних споруд. Також ми відповідали за оборону порту Маріуполя та прибережної зони вздовж берега Азовського моря. Звідси українські вояки чекали можливого прориву росіян. Навіть якщо противник і піде в наступ з моря – українські підрозділи були готові дати їм гідну відсіч.
Я бачив Донеччину засніженою та осяяною яскравим сонячним сяйвом, розстріляною «градами» та заквітчаною весняним цвітом яблунь. Слухав її вітрів і умивався її дощами. Губився поглядом поміж міріадами зірок у її нічному небі, коли спала зброя… А тепер ця земля стала по-особливому для мене дорогою, бо ж умита кров’ю моїх друзів – найкращих у світі захисників найкращої в світі Вітчизни… Тепер кожне пшеничне поле у світі нагадуватиме мені пшеничні поля Донеччини, на яких полягли мої побратими.
В кінці вересня 2015 року я повернувся додому. За цей час моє місто змінилося , я відчував підтримку, але деякі люди питали, чи багато я заробив. Це звучало досить цинічно і безглуздо, не розумію, як можна заробляти на війні. Для мене війна за гроші, це як кохання за гроші! Хлопці, які загинули першими, керувалися не матеріальним цінностями, а бажанням зупинити ворога і не дати можливості роз’єднати Україну на частини. Віктор Голий, який загинув в кінці серпня 2014 року під Дебальцевим, прикриваючи вихід своїх бойових побратимів, завжди говорив: «Якщо не ми, то хто?! Україна єдина і нероздільна для кожного з нас!»
«Коли ми рвалися захищати Батьківщину, – розповідає Сергій Бондаренко, – то навіть не уявляли, з яким обсягом психологічних і соціальних проблем матимемо справу, повернувшись з війни. Людина, яка прийшла з відти навіть цілою й неушкодженою фізично, перебуває в тяжкому психологічному стані. Нам вкрай необхідна підтримка, у першу чергу – підтримка держави, за яку ми воювали. Я вже не кажу про покалічених, яким ця допомога просто життєвонеобхідна, про сім’ї, чиї годувальники віддали життя за Батьківщину. Знаю, що ми переможемо! І бійці матимуть заслужену повагу та фінансову підтримку. Нам не потрібно дозволу, аби любити й захищати свою країну. З нами Бог, з нами Україна!»
Ось так прості залізничники, менеджери, бізнесмени, рибалки перетворилися на справжніх бійців елітного підрозділу Збройних сил України. Відтепер у їхньому житті, назавжди буде вписана сторінка про суворі десантні закони та відданих бойових побратимів.
