Рішенням ООН з 1962 р. було прийнято вважати кожну другу неділю вересня Міжнародним днем пам’яті жертв фашизму. День пам’яті жертв фашизму – це День пам’яті десятків мільйонів людей, які загинули в результаті гігантського, нелюдського експерименту… Але ще більше – мирних жителів, які гинули під бомбами, від хвороб і від голоду, у концтаборах та під час масових розстрілів… Саме агресивна експансіоністська політика нацистської Німеччини, а також її союзників – Японії та Італії, призвели до глобального збройного конфлікту, що тривав від 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р. У війні взяло участь понад 60 країн, безпосередню участь у бойових діях брали понад 100 мільйонів осіб ! Загальні людські втрати оцінюються від 50 до 80 мільйонів осіб.
Німецький “Новий порядок”
Німеччина та її союзники встановили на загарбаних територіях так званий “новий порядок” – режим нещадного терору й насильства. Грабували національні багатства й вивозили до своїх країн мільйони іноземних робітників для примусової праці. Польщу було перетворено на німецьке генерал-губернаторство (22 % її населення (6 млн.) було знищено), розчленовано Чехію та Югославію, Словаччину проголошено “незалежною державою”, Грецію поділено на три зони окупації – німецьку, італійську і болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург було включено до складу Німеччини. В особливому становищі перебувала Франція. Окупанти зберегли у “вільній” зоні її уряд, який провадив політику співробітництва з загарбниками. Економіка окупованих країн стала придатком воєнної машини. Мільйони жителів Європи були примусово вигнані на працю до Німеччини. Для утримання населення в покорі широко використовувалася система заручництва і масових екзекуцій. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Орадур у Франції, Лідіце в Чехо-Словаччині, Хатинь у Білорусі.
“Новий порядок” передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, а після цього і слов’янське населення Східної Європи. По всій території Європи запрацювали “фабрики смерті” – концентраційні табори, найбільшими з яких були Освенцім (з травня 1940 р. по січень 1945 р. знищено понад 4 млн. осіб), Майданек (1,5 млн. осіб), Треблінка на території Польщі; Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен і Равенсбрюкк у Німеччині; Маутхаузен в Австрії. Там були ув’язнені військовополонені, цивільне населення, учасники руху Опору. Загалом у концтаборах опинилося 18 млн. осіб, 12 з яких були знищені. З них 6 млн. -євреї. Тільки в Бабиному яру окупанти знищили 195 тис. осіб, 150 тис. з яких були євреями.
Політику, яка проводилася на території України німецьким цивільним управлінням, коротко можна викласти кількома характерними цитатами із заяв райхскомісара Еріха Коха: “1. Німецький народ – це народ господарів; 2. Східні народи, як українці, так і всі інші, призначені слугувати своїм природним господарям; 3. Експлуатація Сходу є правом і обов’язком Німеччини; 4. Повне оволодіння завойованим Сходом вимагає знищення прошарку місцевої інтелігенції та всіх елементів, які становлять потенційну загрозу німецькому пануванню, чи то росіяни, українці або ж євреї“.
Спланований керівництвом Райху геноцид народу України мав наперед визначений кінцевий результат – його винищення задля звільнення “життєвого простору” і здійснювався як шляхом прямого знищення великої кількості людей, так і в прихованих формах, за яких цілеспрямовано створювалися такі життєві умови, котрі спричинили певне або часткове фізичне винищення населення. У геостратегічних планах керівництва Німеччини важливе місце відводилося німецькій колонізації завойованих східних територій, до яких належала й Україна. При цьому Гітлер вважав, що для успіх у колонізації необхідно позбутися місцевого населення шляхом прямого його знищення та депортації. У генеральному плані “Ост”кількість населення, яке вимагалося знищити або переселити (естонців, латишів, литовців, поляків, білорусів та українців), становила 46-51 млн., а залишити передбачалося тільки 14 млн. До числа територій на Сході, які планувалося колонізувати і заселити німцями у найкоротші терміни, включалися Придніпров’я, нинішня Херсонська область, Крим. Зарахований до расово неповноцінних, український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою – на слугування німецьким колонізаторам. Расистські ідеї Гітлера-Гіммлера стали основоположними для каральних органів СС, СД, гестапо, а також поліції, польових командирів Вермахту. Перед ними стояли конкретні демографічні завдання. “В Україні найкраще буде вбити всіх чоловіків віком понад 15 років“, – казав Герінг. Фельдмаршал Рундштедт твердив: “Ми маємо знищити принаймні третину населення приєднаних територій“.
Загальні демографічні втрати України – включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, становлять не менше 14 млн. осіб. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій Світовій війні. Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44 % від загальних людських втрат СРСР. З 41,7 млн. осіб, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 р. залишилося тільки 27,4 млн. Понад 2,5 млн. уродженців України загинуло на фронтах. Для поповнення демографічних втрат воєнного періоду Україні знадобилося близько 25 років. Видатний український письменник, класик світового кінематографа Олександр Довженко (на фронті був кореспондентом газети “Красная звезда” і свідком звільнення від німецько-фашистської окупації) у своєму щоденнику писав з розпачем і щемом у серці: “Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. …Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання…“. Між іншим, як свідчить таємна аналітична довідка 2-го Управління МДБ УРСР “Из докладной записки за июнь 1946 года” під час безперервного стеження за українським митцем світового класу, “Рассматривая политические основы нашего государства, Довженко говорил: “Коммунизм и фашизм – философские братья, и то, и другое – тоталитарные режимы“.
За підсумками міжнародного судового процесу у м. Нюрнберг (20 листопада 1945 р. – 1 жовтня 1946 р.) Міжнародний військовий трибунал визнав організації СС, СД, СА, Гестапо такими, що мають за мету злочинну діяльність. Членів цих організацій, які усвідомлювали злочинність дій (та певними іншими ознаками), а також керівний склад нацистської партії, визнано злочинцями. Головних ідеологів людиноненависницької політики було засуджено до смертної кари.
