Для українця вишиванка – не просто одяг. Це щось дуже особливе: особисте, рідне, святе. Вишивка – як символ, який зберігає його коріння, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. Та більше того, у вишивці зашифровано наш генетичний код.
Наш народ ставився до вишиванки як до святині. Вони передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях.
Наші предки вірили, що вишита сорочка оберігає людину від недобрих думок і заздрісних поглядів поганих людей. Цьогоріч 20 травня в Україні відзначають День вишиванки – символу приналежності до роду та нації, ознаки українськості, яка вирізняє українця у багатомірному, багато-вбраному глобалізованому світі.
Акція бере початок з ініціативи студентської молоді факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького університету імені Юрія Федьковича. У 2006 році вони запропонували один день року присвятити українській вишитій сорочці. Можна сказати, що свято існувало й відзначалося у вузькому колі, але у 2014 році – доленосному в історії нашої країни, воно вийшло не тільки за межі гуртка свідомого українського студентства, але й за межі самої України.
Найсильніший оберіг
Перші вишиванки відігравали не стільки функцію одягу, як, за повір’ями, оберігали їх власників від зла. Саме тому сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірах, подолі так, щоб малюнок торкався тіла. Для кожного ритуалу була особлива вишиванка. Дітям при народженні дарували вишиту сорочу, аби та оберігала їх від злих духів.
Вишиванка у давні часи
Українська вишивка бере свій початок у період трипільської культури, епохи пізнього неоліту. На території сучасної Черкащини, археологи мають знахідку, датовану VI ст. нашої ери: зображення чоловіків, одягнених у щось дуже схоже на український національний костюм. А також ще Геродот стверджував, що вишивкою був прикрашений одяг скіфів, які довгий час проживали на території України.
Дослідники розповідають, що у давні часи процес вишивання можна було назвати ритуалом, до якого залучалися із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію у свою працю. Цікаво, що жінки не копіювали чужі узори, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їх роботи були індивідуальними. Вишивальниця, володіючи “мовою” орнаментального письма, через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, на добру долю для себе, чи рідної людини. Вважалося, що відшити чужий узор для сорочки, означало взяти на себе чужу долю. Перші вишивки на території слов’янських країн мали більш релігійний зміст і оберігали їх власників від зла. Діточкам при народженні обов’язково дарували вишиту сорочку та вірили, що вона оберігає малюка від злих духів. До трирічного віку першу вишиту сорочку шила саме мама. У цю сорочку вона вкладала всю свою материнську любов і енергію, аби та захищала малюка. Колірна гамма та особливості орнаменту вишивки залежали від місцевості, від звичаїв і культурних цінностей.
Вишиванка за часів Київської Русі
В часи Київської Русі виникло і набуло розквіту мистецтво вишивки золотими та срібними нитками. Така вишивка прикрашала одяг феодальної знаті та священнослужителів, зустрічалася в убранстві храмів та княжих палат. Простий люд прикрашав сорочки орнаментами, прошитими червоними та чорними нитками.
Згадки про вишитий одяг є у багатьох письмових джерелах, насамперед у «Слові о полку Ігоревім», в Іпатіївському літописі та інших пам’ятках. Київські князі всіляко підтримували традиції вишиваного одягу.
Тому й не дивно, що на той час, вишивка вважалася однією з найбільш шанованих професій. Першу школу вишивки в Київській Русі створено в ХІ столітті. Її заснувала Анна, сестра Володимира Мономаха. У школі дівчата опановували мистецтво гаптування золотом і сріблом. І навіть, маючи широкий вплив з боку інших народів на культуру стародавньої Русі, вишивка залишилася практично недоторканою, зберігаючи традиції та свою унікальність.
Вишиванка за часів козацтва
У часи розквіту українського козацтва, на рубежі XVI і XVII століть, українська вишивка почала отримувати свої більш-менш сучасні риси. Зміни торкнулися малюнка вишивки, який спочатку був більш суворий – гострі і прямі кути. Візерунок змінюється залежно від місцевості і кожен має своє значення. Цікаво, що на той час вишиванка стає ніби своєрідною характеристикою для жінок: якщо парубок не міг вирішити з якою ж із дівчат йому починати відносини, він оцінював майстерність своїх потенційних обранець. Чим вправнішою рукодільницею була дівчина (малюнок на одязі мав бути рівним, яскравим, візерунчастим) – тим більш завидною вважалася наречена. Адже на той час, охайний чистий та розшитий одяг майбутнього чоловіка – це «обличчя» його дружини та й взагалі сім’ї.
Вишита сорочка була й оберегом для козаків, котрі боронили рідну землю від ворогів. На чужині сорочка зігрівала душу та зцілювала рани. Козаки вірили, що вишиті на полотні візерунки, мають тісний зв’язок з рідною землею, з домівкою, надають наснаги та захищають від «дурного» ока.
Саме у часи Гетьманської держави формується цілісний український національний костюм, в якому особливе символічне значення мала вишиванка.
До речі, є легенда, про особливе значення чоловічої вишиванки, як символу кохання. ЇЇ зміст полягає в тому, що чумаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній єдиній дівчині. Іншим до такого сакрального ритуалу зась. Саме так чумак підтверджував вірність своїй коханій! Прання ж сорочки іншою жінкою підтверджувало факт зради. Ось чому про вишиванку, як символ вірності, у багатьох чумацьких піснях зустрічаються тези про “невипрану сорочку”.
А ще існувала така традиція, якщо належало відправляти чоловіків на війну або зароджувалася якась епідемія: жінки поселення збиралися разом і вночі вишивали рушники. Вишивали в повному мовчанні з молитвами. Це було практично медитацією, своєрідним магічним ритуалом.
